Взагалі-то наша подорож почалася в Брюселі, і спершу ми планували сісти в потяг, за півгодини доїхати до Лілля й уже там орендувати авто. Але в останню мить надумали взяти авто в Бельгії. Правда, в офісі Sixt на Південному вокзалі дізналися, що без кредитної картки авто нам ніхто не віддасть. Упс... На щастя, виручила подруга із голландською кредиткою. У Бельгії й Франції віддають перевагу механіці, тож вийшло не зовсім бюджетно: ми орендували автомат, яким здебільшого обладнані авто класу «преміум».


Від Па-де-Кале до О-де-Франс.
Увагу до регіону привернула комедія Bienvenue chez les ch'ti («Лашкаво прошимо» в українському перекладі). «Штіви» — глузлива назва місцевих мешканців, які буцімто їдять купу смаженої картоплі й розмовляють незрозумілою мовою. Прислів'я штів: «Коли хтось приїжджає на північ, він плаче два рази: у перший день і в останній».

Із Брюселя ми одразу попрямували до Уані, де живуть мої друзі-французи. Уані — манюнє містечко, аж ніяк не туристичне, тисяч на десять мешканців. У минулому — серце північного вугільного басейну. На початку 1990-х саме тут урочисто закрили останню вугільну шахту на Півночі Франції. Видобувні машини демонтували ще в 1990-х, лише на місці однієї копальні залишили як туристичну цікавинку. А поряд звели концертний майданчик «Метафон», де хто тільки не виступає — від місцевих фольклорних колективів до Cradle of Filth.

Брюсель — Уані (130 км, 1 год 40 хв)

Устриці, равлики, раки, лобстери, морські гребінці — на півночі Франції обожнюють усе, що має панцир чи мушлю. Морські гребінці (Coquilles St Jacques) запікають у тісті або під сиром. А скільки тут креветок, ммм... Соковиті рожеві їдять холодними в якості закуски. Дрібні сірі (crevettes grises), схожі на приправу чи насіння, їдять вприкуску з пивом.
Пиво тут шанують не менше, ніж вино, і додають до численних страв (cuisine à la bière). Найсмачніша — фламандський карбонад (carbonnade flamande): тушкована в пиві й коричневому цукрі яловичина просто тане в роті. Potjeveleesch нагадує наш холодець. Waterzoï у горщику. Усе ситне й наїдне. Рис тут їдять, тільки коли хворіють. Так що марно ми шукали парового лосося із припущеною спаржею. Те саме з чаєм — переважно п'ють infusions.
На десерт у місцевих «естаміне» подають вафлі й сир «вйо-лілль» (різновид сиру марой). Гофри Meert Lille (мені здаються занадто солодкими).
Коли я запитала у Марілін, що їм привезти з України, Марілін прислала фото етикетки цукерок «Шалена бджілка». Уявляєте — Матіс і Ян п'ять (!) років не викидали етикетку!

Лілль — чудова відправна точка для подорожей північною Францією. Тут перетинаються кілька автомагістралей і залізничних шляхів європейського значення. Через вокзал Лілль-Європа проходять потяги «Євростар» із Лондона до Парижа. А з Брюселя сюди можна домчати за якихось 35 хвилин.
У Ліллі ми пробули півдня. Буржуазне місто, блошиний ринок, добудована церква, Гран-Пляс, де знаходиться La Vieille Bourse (блошиний ринок). А куди поспішати? Ми приєдналися до черги біля буланжері Aux Merveilleux de Fred на Rue de la Monnaie. Вафлі виготовляють прямо на місці — правда, вони здалися мені занадто солодкими. Фламандська кухня — мясо, карбонад, пиво, вафлі, смажена картопля. Таки знайшли ресторан, відкритий після обіду. Коронне блюдо — "муль-фріт" (moules-frites) — ціле відерце варених мідій із щедрою порцією картоплі фрі. Звісно ж, точаться суперечки, чия це страва. Але картопля все ж називається French fries.

У радіусі 15 км від Лілля розташовані три містечка, варті уваги поціновувачів мистецтва. Рубе прославив Басейн — Музей мистецтва й промисловості, що в приміщенні колишнього басейна у стилі ар-деко. Круа вабить чіткими геометричними лініями вілли Кавруа — взірця французького модернізму 1930-х. Трикутник мистецтв завершує Музей сучасного мистецтва метрополії Лілля (ЛАМ) у містечку Вільнев-д'Аск, який примостився у парку з химерними скульптурами. Роботи Пікассо й Модільяні сусідять тут із творами митців-аутсайдерів. Деякі критики охрестили ар брют «ударом у сонячне сплетення». Чому? Побачите — самі зрозумієте.

Музейним серцем регіону є Лувр-Ланс — філія паризького Лувра, де експонуються сотні шедеврів: від єгипетських мумій до полотен XIX століття. Раджу побувати тут, поки вхід безкоштовний, і біля мінімалістичної будівлі із скла й алюмінію не вишиковуються черги. Ось уже кілька років адміністрацію грозиться зробити вхід платним, але поки подивитися основну колекцію можна безкоштовно. Якщо взяти аудіогід (3 євро), можна залипнути на кілька годин. Мені згодився додаток паризького Лувру (платний).

Ідемо до Лувру повз традиційні шахтарські будиночки, що вишикувалися, мов близнюки, проминаємо стадіон Боллар-Делеліс — домашній стадіон ФК "Ланс". На стадіоні може вміститися все містечко — 38 з лишком тисяч місць. Донедавна стадіон був головною родзинкою Лансу. Щоправда, останнім роками клубу не щастить — кілька сезонів він грає в Лізі 2, нижчому дивізіоні.

Чимало французів скептично сприйняли новину про відкриття філії паризького Лувра в колишньому шахтарському містечку. Не всі були у захваті й від мінімалістичної будівлі музею із скла й алюмінію (далебі, у кожного міста є власний Театр на Подолі). Але таким був план із розбудови колишнього шахтарського регіону. Але скепсис швидко тане: до Лансу привозять шедеври з Лувру. Галерея часу вмістила тисячі років мистецтва в одній залі: від клинописних табличок і єгипетських мумій до полотен XIX століття. Тут експонуються сотні шедеврів: від єгипетських мумій до полотен XIX століття.

Раджу побувати тут, поки вхід безкоштовний, і біля мінімалістичної будівлі із скла й алюмінію не вишиковуються черги. А столики в сусідньому ресторані L'Atelier de Marc Meurin, шеф-повар якого удостоєний зірки Мішлен, не треба бронювати за тиждень заздалегідь.

Яяяк, найвідоміший музей Франції відкриває філіал у депресивному шахтарському містечку, про яке ніхто й знати не знав? Головною принадою якого був хіба що стадіон, здатний вмістити все населення містечка. Чимало французів зустріли цю новину із дрібкою скепсису. Не всі місцеві були у захваті від мінімалістичної конструкції із скла й алюмінію (далебі, у кожного міста є власний Театр на Подолі), яка контрастує з традиційною фламандською архітектурою. Але скепсис помалу тане: до Лансу, про який раніше і слухом не чули, привозять шедеври з Лувру, експозиція постійно змінюється. Галерея часу - тисячі років мистецтва в одній залі: від клинописних табличок і єгипетських мумій до сучасних митців. Показує прогрес людства від винайдення письма 3500 років тому до середини XIX століття. Коли 11-річний син моїх друзів говорить про одну з картин (туди часто водять школярів, які змалку вчать відрізняти Моне від Мане).

Вандал пошкодив "Свободу" Делакруа. Очікують на "ефект Гугенхайма" -- культурний ренесанс Більбао після спорудження в місті арт-галереї. Поряд із музеєм знаходиться ресторан L' Atelier de Marc Meurin (шеф-повар — власник зірки Мішлен). Варто відвідати, поки Ланс ще трохи сонний, вхід безкоштовий, і тут немає тисяч відвідувачів.

Білосніжний мармур проти сліпучо-синього неба. Меморіал пам'яті канадських солдатів, що загинули під час битва на хребті Вімі у квітні 1917 року. Зараз у траншеях неподалік бігають дітлахи, а колись тут кілька місяців жили солдати. Територія обнесена електродротом — кажуть, тут усе ще розкидані міни. Важко повірити, що Перша світова відгриміла століття тому, але земля ще досі носить її гіркі плоди. Гуляти по травичці мають право лише овечки. Ми відвідали Меморіал пам'яті канадських солдатів, що загинули під час битви на хребті Вімі у квітні 1917-го. Біля підніжжя хребта височіє стела із білосніжного мармуру, а у порослих травою траншеях ганяють дітлахи. Довколишні поля огороджені електродротом: Перша світова відгриміла століття тому, але земля ще досі носить її гіркі плоди — міни.

У Північній Франції чимало меморіалів Першої та Другої світової воєн. Музей битви на Соммі, військове кладовище в Етаплі, кратер у Лохнагарі, Дюнкерк — лише кілька місцин, які варто відвідати прихильникам історії. На півночі Франції чимало меморіалів Першої та Другої світової воєн. Музей битви на Соммі, військове кладовище в Етаплі, Дюнкерк — лише кілька місцин, які зацікавлять прихильників історії.

І хоча мої друзі кажуть, що в дитинстві каталися тут на санчатах, зараз уся територія огороджена. Кілька років тому тут знайшли і знешкодили бомбу Першої світової. Навряд чи їх багато, але ризикувати не хочуть. Тут прогулюються лише овечки. Територія належить Канаді, тому тут можна почути англійську ледь не частіше, ніж французьку. Важко повірити, що Перша світова відгриміла століття тому, але тут ще досі закопані гірки плоди.

Цікавитесь історією Першої світової? Відвідайте Дюнкерк, бельгійське містечко Іпр, Carriere Wellington in Arras, чимало військових кладовищ (найбільше у світі військове кладовише французьке, an ossuary at Notre-Dame de Lorette, Etaples Military Cemetery. The Circuit of Remembrance, the Somme Museum, the Lochnagar Centre. Дюнкерк відомий не лише фільмом 2017 року, але й шаленим карнавалом, під час якого із ратуші розкидають… сардини.

Після Вімі ми заїхали в Аррас, а потім одразу помчали уздовж платної автомагістралі А1 до Амьєна, час від часу звертаючи на сільські дороги. А1 — найзавантаженіша автомагістраль Франції, яке з'єднує Лілль із Парижем. Звісно, можна проїхати й сільськими дорогами цілком безкоштовно. Колись Аррас був центром для довколишніх регіонів — він вважався скромнішим супротивником буржуазного Лілля. Зараз тут чимало брендових магазинів, в які ніхто не ходить. І вони зачиняються по обіді. Рівень безробіття один із найвищих у Франції. Місто відоме завдяки своєму кінофестивалю, який проходить щороку в листопаді. А ще — величезним лялькам, які крокують вулицями міста під час карнавалу в лютому. Побачити їх можна в бефруа. Не знаю, чим тут можна зайнятися, окрім як сидіти у винному підвальчику довкола гран-пляс і цмулити червоне сухе.

В Амьєні туристичні принади сусідять із дивовижною тишею. Собор своєю величчю не поступається паризькому Нотр-Даму. В Амьєні рівних йому немає — хіба що чудернацька вежа Перре неподалік вокзалу пнеться вгору. Мені дуже подобається англійський вислів, який якнайкраще описує цю химерну конструкцію: it sticks out like a sore thumb. Місцеві її недолюблюють — ще б пак, нащо конкурувати із знаменитим собором?
Центр міста прорізують канали, тож у теплу пору року Амьєн найкраще досліджувати у човнику, пливучи уздовж "ортійонажів" — садів і городів на місці висушених боліт, де вирощують зелень, овочі й фрукти для місцевих ресторанів. Амьєн підперезаний каналами, і в теплу пору року тут пропонують екскурсії на човниках hortillages — каналами, уздовж яких садівники вирощують овочі й квіти.
На площі біля собору в магазині Jean Trogneux пригощають амьєнськими макарунами — вони відрізняються від знайомих нам паризьких: у роті м'яко розтікається їхня медово-мигдальна вогкість.
Готель біля вокзалу. З острахом лишали авто в паркінгу. Але навіть роздовбані паркінги охороняються. У них пахне сечею, зате грає класична музика. О, контрасти! 7 євро за добу.

Ми зупинилися в Бове, щоб поїсти, але залипли на кілька годин. Просто зайшли в найцентральніший ресторан Le Zinc Bleu, в якого, до речі, такі собі відгуки на TripAdvisor. Але морепродукти були чудовими. Як ми вичитали потім, гості були незадоволені обслуговуванням - мовляв, офіціанти майже не говорять англійською.
Взагалі-то Бове не таке вже й захолустя - поряд знаходиться доволі значний аеропорт Paris Beauvais, куди літають лоукости (а до Парижа тут рукою подати, години півтори). Готичний собор святого Петра, астрономічний годинник середини XIX століття, безкоштовний музей.

Останньою зупинкою на шляху до Парижа став замок Шантійї (40 км від Бове). Можливо, шато й поступається розкішшю Версалю й Фонтенбло. Зате тут знааачно менше туристів. І поглянути є на що: галерея з полотнами Боттічеллі й Рафаеля, бібліотека з середньовічними інкунабулами, стайні, в яких знімалися сцени з фільму «Вид на вбивство». На жаль, ми приїхали, коли сам замок уже був зачинений. Тому не побачили ні «Портрету Сімонетти Веспуччі», ні Розкішного часослова герцога Беррійського. Встигли тільки прогулятися парком.
Як і належить пристойному французькому шато, за свою історію Шантійї бачив заколоти, страти, інтриги, пишні бенкети, пожежі й революції. І навіть самовбивства: кажуть, саме тут шеф-кухар часів Людовика XIV Франсуа Ватель наклав на себе руки, дізнавшись, що йому не зможуть вчасно доправити рибу для королівського бенкету (кривавий анекдот ліг в основу фільму «Ватель»). З історією шато нерозривно пов'язані долі родин Монморансі й Конде. Але не буду заплутувати вас розповідями про всі їхні придворні інтрижки, в них чорт ногу зломить.
Попереду — Париж із його вузькими паркінгами, мінімалістичними сніданками й обмеженим вибором чаю. Перед в'їздом у Париж машину краще лишити. Але ми таки помчали в столицю на чотирьох колесах.

На півночі Франції ще чимааало цікавого. Якщо буде час, варто зазирнути в такі містечка:
• Кале (галасливі чайки, препаскудна погода, поромне сполучення з англійським Дувром)
• Монтрей-сюр-Мер (на руїнах тутешнього замку грають виставу за мотивами «Знедолених» Віктора Гюго)
• Санліс (тут після смерті чоловіка жила королева Франції Анна Київська — донька Ярослава Мудрого, є храм УГКЦ)
• Сент-Омер (_____)
• Булонь-сюр-Мер (______)

ЯК ДІСТАТИСЯ
Подорож Північної Францією найзручніше починати з Брюселя. Із бельгійської столиці до Лілля вас доправить потяг TGV, Eurostar або Thalys (35 хвилин у дорозі, від €19 євро в один бік, бронювати на сайті SNCB Europe). Кажуть, що можна вполювати квитки на автобус за €4,90, але я не пробувала. Якщо у ваші плани не входить оренда авто, нічого страшного - з громадським транспортом у Франції жодних проблем, і по регіону можна пречудово подорожувати потягами й автобусами. Лілль - взагалі дуже зручний транспортний хаб: наприклад, до Парижа можна дістатися потягом за годину. Подорож автомобілем обійшлася нам у €750 + дизель + паркінг (€21 + €42 = €63). Це багато, зважаючи, що ми взяли "автомат" і подорожували удвох. Оренда "механіки" й розподіл на чотирьох пасажирів вийшла би значно дешевше.